75-річна легенда вітчизняного альпінізму Гарик Полєвой живе в Києві, у двокімнатній квартирі, з 39-річним сином Володею, 15-річним псом Фредом і п"ятирічним котом Мишою. Він єдиний із живих українців, чиїм ім"ям на карті названо вершину.
— Коли на Кавказі знімали фільм "Вертикаль", мій друг Льоша Єлісєєв відповідав за безпеку акторів. Мій табір базувався поряд, то я прийшов у гості. Льоша каже: ходи, ти таких пісень ще не чув. Висоцький тоді весь вечір співав, а ми пили гарячий чай.
Коли Гарик відчинив мені двері, з квартири війнуло холостяцьким життям. Син Володя розлучився і живе з батьком. У кімнатах гармидер. Книжок стільки, що через них зашпортуєшся. Роззуватися Гарик не пропонує. Він дуже хворий: руки тремтять, ноги, коли сідає, — теж.
Генерал Плієв потім нам ящик коньяку прислав
Над дверима висить фото гарного сильного мужчини. Це Полєвой — найтитулованіший альпініст України. Альпіністи бувають рятувальниками, суддями, інструкторами і сходжувачами. В усіх цих дисциплінах Гарик "заслужений і почесний" — таким ніхто не може похвалитися в колишньому СРСР.
— На Кавказі водив групи альпіністів з 1950-го, — неквапно розповідає Гарик. — За тиждень піднімався на п"ять вершин. Переважно у Приельбруссі, неподалік Казбека, на Шхельді. А "Вертикаль" знімали на Ужбинському льодопаді. Ночували тоді на "німецьких ночівках".
Я помічаю, як тремтить його рука, аж стукотить по столі. Пес Фред гарчить на неї.
— У 30-ті там був німецький альпіністський табір, — пояснює старий альпініст і розгортає з купи паперів на столі запилений фотоальбом. Показує знімок льодопаду. — У них був відомий інструктор Шмадер. Під час Другої світової він командував "Едельвейсом".
Пісні Висоцького про війну в фільмі навіяні розповідями про німчаків? — припускаю.
— Ті самі пісні Висоцький співав згодом у готелі "Росія", у Москві 1976-го, коли грузини з моїм другом, нині покійним, ґіві Картвілашвілі "обмивали" подвійне своє памірське золото чемпіонату Союзу. Там був ще Юрій Візбор.
Кажуть, немає на Кавказі та Памірі вершин, яких би ви не взяли?
Гарик проганяє пса й показує на сірого вгодованого кота, який заходить із коридору і вкладається на собачому килимку.
— Раніше між ними була війна, — сміється, — а тепер найкращі друзяки!.. Є одна гора на Кавказі, якої я так і не взяв, — серйознішає. — 1988-го, коли мені було 58 років, Верховна рада Північної Осетії нарекла безіменну і важкодоступну гору на мою честь. Я мав у Осетії п"ять першопроходів і одне першосходження. Значок "Первовосходитель", до речі, у мене N1! Дуже хотів піднятися на свій пік, хоч був уже немолодий. Але в районі почалися бойові дії. А потім уже не зміг. Узагалі, на пік Полєвой люди піднімалися тільки раз — 1946 року.
Тільки на вашу честь присвоїли ім"я горі?
— Ще на честь двох наших земляків, нині покійних, Субартовича і Овчарова. Ми підкорили одну безіменну гору. Назвали її "Свободная Осетия": як першовідкривачі мали на це право. Нас і викликали куди слід, запитали: "А чи Осетія не вільна в СРСР?!". Змусили перейменувати на честь осетинського героя війни генерала Плієва. Генерал Плієв потім нам ящик коньяку прислав.
Ловили мужчин й відлічували кожного десятого для розстрілу
Гарик встає, аби розповісти про вимпели на килимі та показати кубки на шафі. Кіт стрибає на телевізор, звішує хвоста. Сідаючи знову на тахту, господар притримує руку, аби не тремтіла.
— Я прийшов в альпінізм з вільної боротьби. А туди потрапив просто з тротуару під час голоду 1947 року, — каже й відштовхує коліном кота, що зістрибує до нього. — Я був здоровеньким від природи. Йду якось Києвом, чую позаду: "Молодий чоловіче!". То був тренер з боротьби. Запропонував мені ремісниче училище N1, де була спортивна секція. Сказав: там подвійне харчування — два обіди, дві вечері?
Виступали десь?
— Не просто виступав, — хвалиться він, — а переміг у чемпіонаті України серед юнаків. Вручили мені путівку на Кавказ на 20 днів. Там була українська школа інструкторів, і я пішов з ними в гори. Першою вершиною був пік Локомотив у Кабардино-Балкарії. За десять днів я взяв ще п"ять вершин. Нема такої вершини в ущелині Адил-су, на яку не піднімався б. Потім з ленінградцями на честь річниці прориву блокади підкорив Ельбрус. Я став професійним інструктором. Щорічно по два-три місяці взимку і все літо сидів у горах, більше за інших. Долав вершини в Італії, Болгарії, Непалі, грецький Олімп. Та найцікавішим було сходження на японську Фудзіяму. Ніхто з європейців досі його повторити не зміг. А от на пік Полєвого так і не піднявся, — зітхає Гарик.
Судячи з цього фото, фізична підготовка у вас була непогана, — киваю на знімок над дверима.
— Через це німці в 1941-му мало мене не розстріляли, — розреготався. — Ловили по Києву мужчин, вишиковували в шеренгу й відлічували кожного десятого для розстрілу, — пояснює і його тремтячі руки стискаються в кулаки. — Мені було всього 12 років, але двічі, на Володимирському базарі та біля Золотих воріт, мене хапали, мовби дорослого, — таким масивним був. Один раз був сьомим, другий — восьмим.
Він замовкає, прикушує губу, та швидко опановує себе. Ушкає на кота.
Любите читати? — показую на купи книжок.
— Та в мене найкраща бібліотека серед альпіністів Союзу! — хвалиться. — Збирав усе життя, читав у наметах у гірських таборах. Хотів передати книжки до київського альпіністського клубу. Та він розвалився, розікрали все. Син і його друзі-аквалангісти пропонують віддати в якийсь інтернат чи в дитбудинок.
1930 — народився в Києві, був безпритульним, "дитиною війни"
1941 — врятувався від фашистів під час розстрілів
1947 — голод в Україні. Вступ до ремісничого училища
1950 — захопився альпінізмом
1956 — від дружини Лідії народилася донька Тетяна
1967 — від дружини Людмили народився син Володимир
1988 — його ім"ям назвали гору на Кавказі — "Пік Полєвой"
9 
35413
Коментарі