Справжнє прізвище 32-річного письменника Анатолія Дністрового — Астаф"єв. Він узяв псевдонім, бо в юності любив рибалити на Дністрі. Розмовляємо у скверику біля Києво-Могилянської академії в Києві. Анатолій тримає вишневий портфель, набитий рукописами.

Каже, що готує одразу три книжки:

— Один роман про Київ. Другий — про вигадану країну. Це трагедія європейця, який живе на втраченій землі — Європі. А третя книжка — про поезію. Я її почав писати, ще коли був студентом Ніжинського університету імені Гоголя.

У скільки років ти почав писати?

— 1994-го у мене вийшла перша книга — збірка новел "Люди і речі". Видавали її в Прилуках. Я приїхав туди, щоб замовити друк. А мені кажуть, що книжок не друкують, тільки упаковки для масла і для морозива. Я ту районну друкарню примусив надрукувати 500 примірників книги. Зараз у мене лишилось тільки три. За більшість новел із тієї книжки мені зараз соромно.

Як переїхав до Києва?

— Вступив у аспірантуру в Київський аграрний університет. Приїхав із валізою, в якій була друкарська машинка, рукописи і сковорідка. В аспірантурі познайомився із майбутньою дружиною Наталею. Вона вчилася на теоретичній фізиці.

Тоді з"явився перший роман?

— Спочатку дисертація. Саме завдяки дисертації я навчився писати романи. Робити зав"язку, розв"язку й кульмінацію. Раніше в мене це не виходило.

Вважаєш себе сучасним українським письменником?

— Ні. Сучасна українська література — це Павло Архипович Загребельний, Валерій Шевчук, Мушкетик. А ми — сучукрліт — скурвлені діти спальних районів, гнилого совка й обісцяних 90-х. "Сучасна українська література" і "сучукрліт" — це дві великі різниці. Нам держава дупу не підмиває й не підмивала. Дачі й квартири не давали й не дадуть, бо нам начхати на державу. І нічого від неї не треба, нехай спілчанським пенсіонерам памперси купує.

Нехай держава спілчанським пенсіонерам памперси купує

У романах Дністрового багато автобіографічних деталей. Є відверті сцени у гуртожитках.

Кажуть, до тебе чіплялись ніжинські дівчата, коли ти їздив у рідний університет читати свій роман.

— Було. Але не розкажу, це ж жінка читатиме. Ще сім"ю мені розвалиш, — сміється.

Яким було твоє дитинство?

— Мешкали в давньому районі Тернополя — Новий світ. У нас був старий, смолений-пересмолений човен, і ми часто випливали ним у надвечір"я. Пригадую покійного поета Бориса Демкова. Коли мені було три роки і вся тернопільска богема до другої ночі водила центром міста козу, п"яненький Демків, у якого я сидів на плечах, мене ненароком пустив. Я сильно вдарився. Батьки брали мене з собою на всі мистецькі пиятики й посиденьки. Колись в обласному драмтеатрі я, згорнувшись котенятком, куняв. А потім, заспаний, вибіг на сцену дарувати квіти акторам. Батьки гукали: "Даруй Ляховському!", а я вручив їх якійсь тітоньці, яка мені дуже сподобалася.

Потім батьки розлучилися?

— Коли я став підлітком, у матері з"явився новий чоловік — Олександр Непран. Він тричі сидів. Тепер його нема в живих, і я дуже шаную цю людину. Він мене багато чому навчив.

Але ж і поганого навчив?

— За погану поведінку мене витурили зі школи. Після восьмого класу за радянських часів неблагонадійних учнів приймало ПТУ або технікуми. У 1989-му я пішов у друге міське ПТУ вчитися на слюсаря-ремонтника текстильного обладнання.

Наркотики вживав?

— На курсі другому в ПТУ кілька разів пробував "двігатися" (колотися. — "ГПУ"), хоча й не був "системним наріком". До наркотиків я ставлюся дуже погано. Чимало моїх знайомих уже "закосили". Коли бачу в літературі дешеву оптимістичну браваду-розважалівку про наркоту — розумію, що це пише лох, який не в темі. І він не був на похороні "наріка". Така література може згубити юну душу.

Після інтерв"ю ми йдемо до клубу "Арізона" грати в більярд "американка". Дністровий двічі перемагає. Каже, що більше любить російський більярд:

— "Американка" — то забава для п"яненьких дам, які нахлисталися мартіні.

1974, 30 липня — Анатолій народився в Тернополі у сім"ї поета Олександра Астаф"єва
1992 — переїхав із Тернополя до Ніжина
1997 — переїхав до Києва
1999 — одружився з Наталею
2000 — народилася донька Марта-Марія, захистив дисертацію, присвячену історіософії українського радикального націоналізму
2001 — перший роман "Невідомі за вікном"
2005 — два останні романи "Пацики" та "Патетичний блуд"

×