Моя польська приятелька Аля, фахова синхроністка, обслуговувала якось одного з численних українських прем"єр-міністрів, що прибув до Варшави з офіційною делегацією на переговори. Вона перекладала з польської на українську й навпаки. Робота доволі марудна й напружена. Тож сівши до авта з обома прем"єрами, вона щасливо розслабилася, коли обоє — і поляк, і українець — перейшли неформально на мову своєї комсомольської юності — російську.

Вони їхали десь за місто й розмовляли про справи — щось про експорт чи переробку сільськогосподарської продукції. Аля не прислуховувалась. Вона була рада, що може перепочити, оглядаючи засніжені зимові пейзажі за шибкою.

І раптом у якийсь момент польському прем"єрові забракло російських слів і він згадав про перекладачку:

— Цукрови бурак, — промовив він. — Як беньдзє по росийску "цукрови бурак"?

Аля не знала. Її справою було, зрештою, перекладати на українську, а не на російську.

— Не знаю, — так і сказала вона, байдуже стенувши плечима.

Перейшли на мову своєї комсомольської юності

Тоді український прем"єр зневажливо глянув на перекладачку і мовив із притиском:

— Свёкла! Сахарная свёкла!

І догідливо повернув обличчя до польського колеги, — чи то очікуючи п"ятірки в щоденник за справно вивчений урок, чи то вибачаючись за невігластво малоосвіченої перекладачки.

— І відтоді, — розповідає Аля, — усі ваші урядовці асоціюються мені з тією "сахарною свьоклою". На кого не гляну — "сахарная свьокла"!

— Та ні, — сказав я вибачливо, — бувають і буряки.

— Бувають, — погодилась Аля. — Але в основному — "свьокла".

×